“Мій брат у ЗСУ. Розповідає, які снаряди біля нього розривалися”, – актор Євгеній Ламах

Відомий український актор Євгеній Ламах в інтерв’ю УНІАН розповів про новий гостросюжетний серіал “Друзі”, особисте і втрати, які довелося пережити під час війни.

У свої 27 років Євгеній Ламах встиг знятися у найгучніших українських кінокартинах: “Крути 1918”, “Мирний-21”, “Черкаси”, “Іловайськ 2014. Батальйон Донбас”, “Будинок слово”, “Між нами”.

До другої річниці початку повномасштабної війни на екрани вийде новий проект за участю Ламаха. 24 лютого о 19:30 телеканал 2+2 покаже чотирисерійний пригодницький серіал “Друзі”. Це історія про трьох найкращих друзів, які вирішують привітати з днем народження товариша, що служить в ЗСУ. Але дорогою з Одеси до Миколаєва герої з’ясовують, що він проходить службу не глибоко в тилу, а на передовій.  

Про знімання серіалу, зміни у професії, рідних в ЗСУ і дівчину, яку покохав під час повномасштабного вторгнення, Євгеній Ламах розповів в ексклюзивному інтерв’ю УНІАН.

Судячи з цьогорічних прем’єр, минулий рік був дуже активним у професійному плані.

Я б так не сказав. Звісно, порівняно з 2022 роком зйомок було більше. Але це все одно не ті об’єми, що до вторгнення. З уже відзнятих проектів хотів би виділити роуд-муві “Друзі” Павла Тупіка та воєнну драму “Евакуація”, яку знімав Денис Тарасов.

Ви згадали серіал “Друзі”. Про що він для вас?

Це історія про дорослішання і відповідальність, яка приходить до героїв протягом їхньої непростої подорожі. Історія про міцну дружбу. Велика цінність – мати поруч людей, які готові заради тебе на все, навіть на такі авантюри.

У вас в оточенні є такі люди?

Про людину говорять її вчинки. На щастя, досі у моїх друзів не було необхідності ризикувати заради мене. Я маю небагато друзів, але точно можу на них покластися.  

Ваші напарники з проекту – відомі актори Ярослав Шахторін і Артур Шурипа. Ви працювали з ними раніше?

З Яриком ми познайомилися ще в університеті, після навчання працювали разом. З Артуром зустрілися вже на майданчику, але між нами одразу виник контакт. Ми втрьох дуже різні! Ярик і Артур – чудові партнери і нам, дійсно, було легко взаємодіяти в кадрі. Сподіваюся, що ця “хімія” буде відчутна на екрані.

Раніше ви розповіли, що на зйомках “Друзів” мали шалений графік з великою кількістю екшену. Чим запам’ятався цей період?

Це був дуже цікавий досвід! Зйомки роуд-муві відрізняються від виробництва інших жанрів. Дуже багато сюжетних поворотів, постійна динаміка – звісно, це відбивається на знімальному процесі. Завдяки режисеру Павлу Тупіку у нас була можливість багато імпровізувати. Люблю сцену, коли нашій трійці доводиться ночувати у човні з красномовною назвою “Хілтон”. Вона була вже виписана, але наповнення народжувалося під час зйомок.

Відверто, морально було важко під час зйомок у Мощуні та Ірпені, коли проїжджали повз розбиті будинки, розстріляні забори, зруйновані хати. Це було нестерпно.

Подорож практично в епіцентр бойових дій стала для героїв поворотним моментом. Чи був у вас такий етап у житті?

Думаю, для багатьох таким моментом стало повномасштабне вторгнення. Багато чого раніше здавалося важливим, але після 24-го лютого втратило сенс. Особливо переоцінюєш своє життя, коли чуєш історії від військових, а я чую їх з перших вуст, бо майже рік в ЗСУ служить мій двоюрідний брат. Після цих розмов єдине запитання, яке виникає: чим допомогти хлопцям? Що я можу для них зробити?

Все гостріше стоїть питання, як правильно спілкуватися з військовими, як не травмувати їх своїми запитаннями. Про що говорите з братом?  

Я завжди відштовхуюсь від нього, його настрою. Бо інколи найкращий спосіб підтримати його – просто помовчати і послухати. Він відверто розповідає мені, де був, що сталося, які снаряди біля нього розривалися. Думаю, дуже важливо, аби люди в тилу знали, що відбувається на передовій, як військові ризикують заради нас. Ми одне суспільство, одна країна і не можемо бути байдужими один до одного. До речі, він також цікавиться цивільним життям, питає за зйомки, роботу.

Дитинство і юність ви провели у Сумах. Як давно там були?

У мене залишилися там рідні, тому час від часу повертаюся. Останній раз був рік тому, якраз під час обстрілів і блекаутів. Порівняно з Києвом у Сумах помірний, спокійний темп життя. Після початку вторгнення відчувається, що місто стало пустішим. І це навіть не про кількість людей, а за атмосферою. 

Як рідні переживають обстріли? Чи не думали вони про переїзд до вас у Київ?

Кордон з Росією дуже близько, тому вони постійно чують, як працює артилерія. Люди звикають до всього, як виявилося, навіть до ракетних атак. Загалом як в Сумах, так і в Києві сьогодні існує небезпека. І, на жаль, з часом до цього адаптуєшся.

Про переїзд вони не думають. По-перше, там у них батьки. По-друге, вони працюють: мама – медична сестра у дитячому психдиспансері, тато активно волонтерить. Нещодавно він займався пошуком і придбанням карети швидкої допомоги для Лебединської лікарні. Тато за освітою лікар. Коли почалась повномасштабна війна, він створив школу волонтерів, де допомагають психологічно: діляться порадами, як жити в умовах невизначеності, як не вигоряти, щоденно займаючись волонтерством. 

Як вас змінила війна?

Не знаю, хто як, але з 24-го лютого ритм життя ще більше прискорився. Постійно присутнє відчуття, що можу щось не встигнути, що потрібно все робити швидше. Волонтерство, зйомки, додаткові проєкти. Катастрофічно не вистачає часу. Щоразу отримую повідомлення від військових і хочеться хапатися за все, допомагати ще більше. Запити ростуть, а ресурс у людей закінчується. Звісно, все це спалює.

Що допомагає відновлюватися і повертатися до справ? 

Холодний душ, спорт, сон і тепло коханої людини.

До речі, де ви зустріли війну?

Напередодні ми з колишньою дівчиною хотіли поїхати до її батьків у Київську область, і коли все почалось, вирішили не змінювати плани. Так ми опинились у Василькові. Було гучно, бо за кілька кілометрів від будинку знаходиться нафтобаза, яку атакували росіяни. Були прильоти, потім на аеродром намагався висадитися російський десант, на щастя, безуспішно.  

Вже тоді я почав долучатися до зборів. Після того, як відвіз дівчину до Рівного, вже всерйоз зайнявся волонтерством. Ми з командою акторів їздили Україною і показували українські фільми, влаштовували благодійні зустрічі, заходи для переселенців, приїжджали в госпіталі до поранених військових. І звичайно, закупали машини, бронежилети, каски для хлопців.

Як ви виживали перший час, коли кіно було на паузі?

Тоді взагалі не було за що жити, бо всі кошти я витратив на волонтерську діяльність. Не було розуміння, чи повернуся я на знімальний майданчик, та й взагалі у перші місяці про це не думав. Єдина думка тоді: як не померти.

Проекти були заморожені, чи будуть нові – ніхто не знав. А я мав працювати, щоб допомагати, донатити, бо по-іншому просто не можу. Тому вирішив освоїти нову професію і у 2022 році вступив на спеціальність медіа комунікації та діджитал продакшен маркетингу і піару. Зараз паралельно зі зйомками працюю у компанії правильного харчування, допомагаю знайомим з проектом домедичної допомоги Save.Life_UA.

До війни вас назвали найперспективнішим молодим актором України. Наскільки за ці два роки змінилося ставлення до професії?

Ставлення до професії не змінилося, просто роботи стало менше. І це зрозуміло, бо в країні війна і життєво необхідно спрямовувати кошти на дрони, зброю. Але з іншого боку, також важливо не забувати про культуру. Бо в Росії вкладають у кіно шалені гроші, а потім показують його на міжнародному ринку. На жаль, це приносить свої плоди.

У культурному плані ми програємо. На Заході російська пропаганда працює дуже активно. Ось наприклад, нещодавно HBO ледь не затвердили у “Білому лотосі” сербського актора, який працює і активно підтримує Росію. HBO дивляться по всьому світу, тому його участь у проекті підштовхнула б до співпраці з Росією інші компанії. Добре, що цього не сталося. Вважаю, що українським акторам важливо зніматися за кордоном, транслювати нашу культуру, цінності, розповідати про країну.

Наскільки це реально?

Реально. У мене були пропозиції проб, але, щоб потрапити в проект, треба знати англійську. Поки на це не вистачає ресурсу і часу.

Кого вважаєте головним конкурентом у кіно?

Я не дивлюсь на це таким чином. Є актори, яких можуть розглядати на ті ж позиції, що й мене. Спостерігаю за ними – чого мені не вистачає, що я можу зробити, аби наступного разу на роль затвердили мене.

Кого б ви виділили серед українських акторів?

Глибами українського кіно я вважаю Анатолія Хостікоєва, Андрія Самініна. Дуже потужні актори Настя Пустовіт, Ярик Шахторін, Саша Рудинський, Макс Самчик, Саша Піскунов, Даша Легейда. Цей список величезний.  

Чи знімалися ви з російськими акторами? Чи намагалися ви до когось достукатися після початку вторгнення?

Точково до 2022 року пересікався з ними на майданчику, але в мене не було таких інцидентів, як розповідав, наприклад, Тарас Цимбалюк. У перші дні війни ми записували відео для російської аудиторії, де розповідали правду, показували, що насправді відбувається. Але, як виявилося, все це було марним. Вони остаточно зазомбовані.   

Як ставитеся до акторів, які зрадили Україну?

Я про них не думаю. Для мене цих людей не існує.

Як думаєте, чи вийде у нас повністю позбавитися російської культури?

Якщо кожному в країні вистачить здорового глузду, обізнаності і свідомості, тоді вдасться. Особисто я відмовився від російського контенту і хочу виховувати своїх дітей в українському просторі. Я проти заборон, бо це лише привертає увагу, натомість потрібно більше розповідати про нашу культуру, плекати інтерес до українського.

Якщо повернутися до історії, то що російська імперія робила з територіями, які були під її окупацією? Спершу вони заходили з піснями, фільмами, віршами, а потім – з танками. Усі, хто досі споживає російський контент, повинні нарешті усвідомити ці причинно-наслідкові зв’язки і припинити популяризувати культуру країни, яка хоче їх вбити.

Фільм “Мирний 21” за вашою участю увійшов у топ-10 на Netflix. Що для вас означає цей фільм? Які були почуття, коли проект потрапив на платформу?

Для мене ця історія схожа на “Черкаси”, коли люди готові віддати життя, боротися до останнього, аби відстояти своє.

“Мирний” потрапив на локальний Netflix, але стратегічно це важливо. Адже спочатку наші проєкти виходять на локальній версії, потім з’являється можливість вийти у широкому доступі, а для цього потрібно працювати над якістю контенту. Тобто це може стати поштовхом для розвитку індустрії. По-справжньому я почну радіти, коли побачу хорошу якість фільмів.

Чи спілкуєтесь з режисером фільму Ахтемом Сеітаблаєвим? Підтримуєте один одного?

Спілкуємося, у 2023 році співпрацювали у рамках благодійних ініціатив. Моя дівчина Поліна працює з Ахтемом у Кримському будинку, тож ми часто бачимося з ним там.

Ви пересікалися на майданчику з актором Пашою Лі, який загинув на початку великої війни. Що пригадуєте про нього? Як пережили його смерть?

Наші герої не пересікалися у сценах, але, звісно, ми бачилися. Паша – яскрава і світла людина. Він був дуже відкритим, тому в нього завжди було багато знайомих, друзів.

У перші дні вторгнення під час виконання бойового завдання загинув військовий Олександр Кіш, який у 2014 році перебував у складі екіпажу “Черкаси”. Ми познайомилися з ним на зйомках фільму про ці події. У нього залишилася дружина, двоє дітей… Потім я дізнався про Пашу. Багато знайомих загинуло. Минулого року не стало актора Василя Кухарського, перед цим піротехніка Олександра Суворова. Жахливо, що ми втрачаємо найкращих людей.

Ви мало розповідаєте про особисте. Зараз ви одружені?

Я не одружений, але маю кохану людину. З Поліною ми познайомилися на зйомках “Мирного”, зійшлися вже під час повномасштабної війни. Вона вчилась на курсі у Ахтема Сеітаблаєва, зараз працює як режисер, акторка, помічниця лінійного продюсера. Поліна дуже розумна дівчина і, якщо бачить якусь можливість розвитку, хапається за неї.

Багато хто зізнається, що під час війни перестав будувати плани. Розділяєте цю позицію? Про що мрієте з Поліною?

Планувати і мріяти важливо. Це мотивує робити більше. Мріємо, щоб в України було майбутнє.